Рівненський мандрівник зняв фільм про Оріноко

9 червня

Райські краєвиди, тунелі з гілля дерев над рікою, розкішні квіти, яскраві метелики з блакитними крилами, прісноводні дельфіни, піраньї, скати, електричні вугрі. А ще будинки без стін та племена індіанців, які є голими-босими, але щасливими. Рівненський мандрівник-дослідник Ростислав Шикула, який об’їздив півсвіту, завершив роботу над документальним фільмом про свою подорож рікою Оріноко. Це український аналог проекту «ВВС. Жива природа» та «Animal planet». Тим часом, аби зняти цей фільм, він пробрався у самісінькі нетрі, жив у племенах індіанців. Аби вони дали дах над головою, мусив відпрацьовувати — ловити рибу, однак, якби залишився там, був би шаманом.
«Я летів літаком, їхав автобусом, машиною, плив човном. На початку подорожі провідником був товариш родом із Івано-Франківська, який зараз живе на Карибських островах. Їх частина належить Венесуелі. Товариш „вів“ мене по-телефону. Усе розповідав, консультував, за потреби я віддавав слухавку співрозмовнику, а пояснював усе мій провідник. Він допомагав мені, наскільки вистачило батареї мого телефону, — розповідає Ростислав Шикула. — Насправді подорожувати Венесуелою не так просто. Треба добре знати особливості місцевого життя. Так, до обіду на вокзалі ти квитка не купиш, бо все зачинене, сієста. Та й із назвами населених пунктів непросто. Приїжджаючи в будь-яку країну, я завжди купую карту тією мовою, якою розмовляють місцеві мешканці. А у Венесуелі назви, вказані на карті, відрізняються від тих, які використовують індіанці.
Коли я подорожував дикими місцинами, то брав провідника. Зупинявся у місцевих племен. До речі, для того, щоб жити із ними, я мусив працювати — ловити рибу. Вождь дав мені хижу та 14-річну господарку. Будиночки там без стін. Хатинка — на палях, зверху дах із пальмового гілля, пласка підлога і гамак. Я використовував москітну сітку, але місцевим мешканцям це не потрібно. Вони мають обмежене спілкування, всюди пересуваються на човнах. По-іншому там не можливо. Бо по острову можна пройти метрів 100. А далі знову вода по коліна, по пояс, а потім і глибше. Вони ходять голі-босі, але щасливі, бо не обмежені догмами цивілізації. Племена харчуються рибою, їдять навіть папуг і мавп (до речі, знищуючи рідкісні види), черепах, а ще полюють на ламантинів. Це такі собі бегемоти з риб’ячим хвостом. Індіанці готують м’ясо без солі (її там у принципі нема). Смажать його на вогнищі або варять. Господарства не ведуть, бо місцевість не та, але курей тримають. А ще там багато фруктів. Я скуштував 20 видів.
А ще я змушений був випити їхній слабоалкогольний напій. Його готують із соку одного плодів і… слини, щоб рідина забродила. Насправді все не так страшно, як може видатися на перший погляд. За певний час від слини не лишається нічого, бо відбувається ферментація.
Але якби я не прийняв такого пригощання і не спробував напій, довелося б ночувати за межами поселення. Індіанці образилися б і до себе не пустили б. Взагалі вони дуже люблять подарунки. Знаючи це, я привіз із собою хустки, а ще помаду. Жінка, якій її подарував, пояснила, що нею користуватиметься вона, її сестра, сестра сестри. Тобто декілька жінок. І їм не треба буде видобувати червону фарбу.
Також я намагався розмовляти мовою племені. Це завжди сприймається дуже добре.
Коли я збирався повертатися назад, вони засмажили курей, налили у флягу слабоалкогольного напою, зібралися у вузькому колі і намагалися співати пісень. А я пригостив індіанців шоколадом. Бо в них із солодкого лише мед».

    Туристичні об’єкти

  • Історичні об’єкти
  • Культурологічні об’єкти
  • Сакральні об’єкти
  • Екологічні об’єкти
  • Активні об’єкти

Інфраструктурні об’єкти

Радiус пошуку
Прокласти маршрут