Після екскурсії солеварнею у Дрогобичі починаєш розуміти – чому предки так трепетно ставилися до такої звичної для нашого покоління солі. Не пропустіть шанс побачити чарівне перетворення підземних вод періоду міоцену на прозорі пластини fleur de sal - найдорожчої солі у світі. Для цього не потрібно мандрувати далеко: від волинського Луцьку до галицького Дрогобича лише 235 км.
- 1. Своєю назвою Галичина зобов'язана солі
- 2. Звідки на Прикарпатті сіль
- 3. Найстаріше підприємство України
- 4. Італійські інвестиції та судові суперечки XV століття
- 5. Сіль в обмін на церкву
- 6. Як варили і варять сіль у Дрогобичі
Своєю назвою Галичина зобов'язана солі
У давнину грецьким словом άλάς («гальц», «галас») називали сіль для приготування їжі. Біла галицька сіль славилася чистотою та смаком; була найдоступнішим продуктом для мешканців Волині, Прикарпаття, Карпат, міст Київської Русі та Литовського князівства. Києво-Печерський патерик у літописі за 1097 пише, що «не буде солі по всій Русі», якщо зникне доставка найважливішого продукту з галицьких земель.
Звідки на Прикарпатті сіль
15 мільйонів років тому, у період мірцену, на місці Дрогобича було море. Різка зміна клімату призвела до тектонічних розломів; вода відступила, у найглибших місцях збереглися лагуни із солоною морською водою. На яскравому сонці сіль кристалізувалась й осідала на дні лагун. Поступово морське дно із солоними річками та озерами занурилось глибоко під землею. Дорогоцінний розсіл (рапу) у наші дні видобувають із дрогобицької шахти завглибшки 48 метрів.
Найстаріше підприємство України
Якщо бути точними, солеварня у Дрогобичі – найстаріше підприємство України, яке ніколи не змінювало профіль діяльності та продовжує працювати. Видобували сіль у цих краях з часів Римської імперії. Для більш зручного транспортування після виварювання сіль засипали у відерця та запікали. Так з’явилась міра для солі – «топка», грудка солі у формі конусу. Дев’ять топок солі й досі прикрашають герб Дрогобича. Сам герб із соляними топками був затверджений польським королем Казимиром III Великим у 1339 році.
Першу офіційну згадку про роботу Дрогобицької королівської солеварні зафіксовано в королівській грамоті 1432 року: 4 вози солі велено було доставляти до Львова щороку. Постачальником названо королівську жупу (солеварню) у Дрогобичі. Королівська солеварня-жупа продовжувала роботу всупереч війнам, суперечкам магнатів та революціям. У наші дні кухонна сіль із Дрогобича продається в українських магазинах.
За митними звітами 1565 року на околицях Дрогобича працювало 45 жуп. Солеварні стали підприємствами, що суттєво вплинули на розвиток регіону. Знайшлася робота для виробників бочок та возів, конюхів та текстильників, ковалів та корабелів, купців та митників. З королівської жупи сіль відвозили покупцям новими дорогами; доставляли на кораблях від причалів на річці Случ. Все це потрібно було будувати та підтримувати у належному стані. Легендарна фортеця-митниця Тустань роками контролювала соляні шляхи Прикарпаття.
Італійські інвестиції та судові суперечки XV століття
За часів Колумба та Медічі королівські солеварні Галичини протягом кількох десятиліть були у концесії кількох італійських шляхетних родин. Ефективні власники зуміли налагодити вигідні торговельні відносини із країнами Європи та Сходу. Соляні та торгові каравани поєднали кримську Кафу, Буковину, Галичину та Волинь, доставляли цінний вантаж до країн Священної Римської імперії. Щоб підтримувати дороги в порядку, з кожного воза місто Дрогобич отримувало 3 динари мита.
Навколо виробництва та продажу найдорожчої спеції іноді виникали конфлікти. У 1491 році (за рік до відкриття Америки) королівським указом було завершено суперечку між італійськими власниками солеварень та приїжджими купцями. Для вимірювання товарного обсягу солі встановили стандартні розміри воза «на 6000 топок»: ширина внизу 17 п'ядей, у верхній частині воза 20 п'ядей; висота 20 п'ядей.
Сіль в обмін на церкву
Є Дрогобич унікальна церква з дерев'яними стінами та куполами, яка включена до списку об'єктів під охороною ЮНЕСКО. За легендою, 1657 року церкву Св. Юра мешканці Дрогобича обміняли на сіль та перевезли з карпатського села Надіїв (Івано-Франківська область). У 1658 році поруч із церквою на гроші від продажу солі збудували дерев'яну дзвіницю.
Як варили і варять сіль у Дрогобичі
Принципово технології XIV не змінилися. Солеварня – невелике підприємство повного циклу, від видобутку рапи до подрібнення висушеної після варіння солі. З глибокої соляної шахти рапу з морською сіллю доісторичних часів викачують на поверхню. Концентрований розсіл попередньо очищають гравітаційним способом у дубових камерах. Шматочки каміння та інші важкі частинки опускаються на дно ємності, очищена рідина вирушає на варіння.
Відповідають за процес варіння солі зваричі – найшанованіша професія у соляному промислі. Під чанами із соляним розсолом розпалюють вогонь у дров'яних печах. Рапу нагрівають у спеціальних ванних – панвах. За 2-3 години варіння за температури +106°С вода у панві випаровується, концентрація солі доходить до періоду кристалізації.
Під час варіння дрогобицької солі з'являються легендарні соляні пластини fleur de sal. Подібні на найтонші шматочки льоду та сніжинки соляні квіти – мрія гурманів та косметологів. За якістю прикарпатські соляні квітиі не поступаються британським, італійським та португальським. Fleur de sal – тендітна річ, зберегти її в первозданному вигляді та транспортувати неймовірно складно. Натомість красу квітучої солі можна побачити під час екскурсії королівською жупою в Дрогобичі.
Для вживання солі в їжу зваричі лопатами вигрібають соляний осад із дна панви на поверхню для просушування. Туристам дозволяють скуштувати свіжозварену прикарпатську сіль - білу, з м'яким смаком.
Варто прогулятися у Дрогобичі вулицею Жупною та Зваричною – тепер вам зрозумілі їхні назви. Варто помилуватися дерев’яними банями церкви Святого Юра та відвідати таємничу Тустань. Варто побачити, як саме протягом кількох століть добувають таку дешеву й водночас коштовну сіль. Варто торкнутися напівпрозорих квітів солі; запам'ятати гаряче й гірке повітря найстарішої української солеварні. Варто цінувати своє: підземні скарби, непросту історію, працьовитість та заповзятливість. І сіль. Таку звичну. Свою.