“Є легенда, що мольфар раз на рік ночує в ведмежому лігві і в орлиному гнізді, щоб набратися енергії. До цього він кілька днів не їсть і ні з ким не спілкується”, — інтригує гід Музею гуцульської магії і привітно запрошує групу всередину, в святая святих карпатського мольфарства.
Це навіть не музей, а гражда — дерев'яна гуцульська хата на палях. Всередині чого тільки немає: стародавні вишиванки, трембіти, ступки, заспиртовані змії, сухі трави, сокири. Екскурсовод каже, що все це добро раніше належало карпатським мольфарам, а сюди його передали їхні родичі.
- Мольфари вміли майже всі
- І знову "Тіні забутих предків"
- Скрипка, ступка, два хрести
- Він хмари розігнав ножем
- Камінь-громовиця
Мольфари вміли майже всі
Не дивно, що одна з наймістичніших експозицій в Україні з'явилася у Верховині — місцевості, що загубилася в горах на висоті 600-1250 метрів над рівнем моря. Адже мольфари — явище суто гуцульське, а гуцули жили високо в Карпатах. У суворих умовах далеко від мешканців рівнин сформувалася їх культура, говір, традиції, одяг, магія.
Народний поголос приписував найсильнішим мольфаром незвичайні здібності: вони грозу розганяли, людей зцілювали від хвороб гірськими травами, майбутнє передбачали і змінювали. Хіба що мертвих воскресити не могли.
І знову "Тіні забутих предків"
Одним з перших про гуцулів і надздібності мольфара Юрія написав Михайло Коцюбинський у повісті “Тіні забутих предків”. У 1964 році режисер Сергій Параджанов зняв однойменний фільм, в якому показав їх своєрідний побут, етнічну самобутність, мову і звичаї. Картина вийшла на телеекрани в 1965 році — її подивилися 8,5 мільйонів чоловік.
У тому ж році фільм з'явився в іноземному прокаті — він називався “Вогняні коні”. Знімальна група не розраховувала, що гуцульська тема викличе такий інтерес в Європі. “Не має собі подібних і не схожа ні на що інше — все в неї світ, життя, фарби”, — писали іноземні кінокритики про картину.
У концептуальному Музеї гуцульської магії легенди про гуцульських чародіїв оживають і здається, що вони невидимою тінню бродять за відвідувачами. Його відкрили влітку 2015 року на улюблене і шановане на Гуцульщині свято Івана Купала.Ідея відкриття належить місцевому підприємцю Миколі Данилюку. Він мав на меті зберегти безцінні знання мольфарів і предмети, що їм належали.
“До нас приїжджають туристи. Поруч стоїть музей "Тіні забутих предків", присвячений мольфару Юрію, — розповів Микола Данилюк. — Багато відпочиваючих наслухаються історій про нього і запитують, хто такі мольфари, як живуть, де їх побачити. Наш музей відповідає на всі ці питання".
Підприємцю довелося ходити по горах, спілкуватися з родичами померлих мольфарів, щоб ті передали їх речі в музей. Не всі відгукнулися, але унікальні експонати зібрати вдалося.
Скрипка, ступка, два хрести
В експозиції є речі найсильніших карпатських мольфарів Нечая, Гойя, Юри Бровки. Гойя читав думки на відстані і не пускав відвідувачів на поріг будинку, якщо вони сумнівалися в його силах. Надздібності передалися його внучці — вона приймає людей, але потрапити до неї дуже складно.
У кожного предмета своя історія. Наприклад, скрипка місцевого музиканта Могура іноді грає сам по собі. Дримба налаштовує енергетичне поле людини на потрібну хвилю. Михайло Нечай, якого українці називають “останнім мольфаром”, багато років очолював музичний гурток і вчив дітей і дорослих грати на дримбі.
Гордість музею — ступка і два хрести Нечая. У ступці знахар розтирав коріння цілющих карпатських трав і готував з них зілля. У Нечая молодший син хворів на рак: батько не врятував його від смерті , але 18 років підтримував життя цими травами. Цілющі настої він готував сам.
З одним хрестом, що зберігається в музеї, цілитель зустрічав відвідувачів, на другий хрест молився. “Я помолюся за Вас Богу, щоб ви завжди були здорові”, - говорив він відвідувачам на прощання.
Ще одна цікава річ — магічна паличка Нечая. Їй він мирив подружжя в сварці, повертав лад в сім'ї. Паличка знайшла силу, коли чарівник доторкнувся нею до змії, коли вона заковтувала жабу.
Він хмари розігнав ножем
У музеї зберігається унікальний ніж — “громовий чепелик”. Це не просто ніж — карпатські маги розганяли їм хмари. Висікали чепелики тільки раз на рік — напередодні Різдва. Перед цим маг довгий час постив, очищався духовно і фізично.
Гід розповідає, що цим ножем Михайло Нечай врятував перший фестиваль “Червона рута” у Чернівцях у 1989 році. Фестиваль вуличний, але похмура погода могла зірвати його проведення. Тоді організатори і звернулися до мольфара. Нечай звертався до сил природи, виконував якісь маніпуляції з ножем та розігнав хмари над містом.
Ігри, посуд, сірники, свічки, нитки, часник, вила — все заговорене, робоче. В одній з баночок заспиртована трахея вовка. “Це талісман, з яким гуцули йшли на полювання, — пояснює гід. — Вони вважали, що дух вбитої тварини притягне здобич до мисливця”.
На стінах гражди висять фотографії карпатських магів. На одній з них зображена уславлена “гадерка” з Буковецького перевалу. Вона лікувала людей від зміїних укусів і могла скликати до себе всіх змій з навколишніх лісів. У музеї зберігається ступка, в якій знахарка змішувала часник, глину і шпильку й читала заклинання. Потім вона прикладала свою руку до місця укусу — рана зникала зi шкiри на очах здивованого відвідувача.
Ім'я “гадерки” Парасковія Соколовська. Брат чоловіка розповів, що в день смерті її будинок був повний змій. Вони пішли, як тільки жінку поховали.
Камінь-громовиця
Карпатські маги називають громовицею грозу, камені, розколоті блискавкою дерева і предмети, виготовлені з них. У Музеї гуцульської магії є своя громовиця — єдиний експонат, якого не торкалися мольфари. Цей камінь відколовся від великої скелі під час сильної зливи з грозою, що обрушилася на Карпати.
Блискавка влучила в камінь і залишила слід на ньому. Місцеві жителі знайшли його і передали в музей. Дарувальники вірять, що небесні сили зарядили громовицю на щастя. Організатори для повноти картини хочуть поставити громове дерево, ведмеже лігво і орлине гніздо. Останні два експонати повинні бути автентичні тим, в яких ночували Карпатські маги. А поки камінь-громовиця охороняє відувачів від знегоди. Якщо, звичайно, вони в це вірять.